Інеса Братущик та Орест Хома – один із найвідоміших співочих дуетів в Україні. З початком повномасштабного вторгнення зіркове подружжя з доньками знайшли тимчасовий прихисток від війни за кордоном: наразі родина перебуває в Канаді.
В інтерв’ю OBOZ.UA народна артистка України Інеса Братущик розповіла, чим займаються за океаном, як ставляться до вимушених переселенців за кордоном, а також зізналася, які перешкоди мусять подолати, щоб мати змогу приїхати в Україну.
Інеса Братущик згадує, що новина про велику війну застала її в потязі – співачка поверталася в Київ зі Львова. Через перебої з мобільним зв’язком ледве вдалося додзвонитися до чоловіка. Той заспокоїв: чекаємо вдома. Наступні кілька днів провели у сумнівах: “Не було навіть думки їхати за кордон. Але старша дочка за п’ять тижнів до вторгнення стала мамою. Мешкаємо в Солом’янському районі, поруч – залізничний вокзал. І ракети літали повз балкон, і вуличні бої на вулиці – все бачили”. Врешті-решт родина опинилася в Польщі (на той момент чоловікові Інеси Оресту Хомі було 65 років, тому мав право перетинати кордон. – Ред.). Там багато волонтерили, працювали з дітьми-переселенцями. Молодша Соломія пішла до школи, швидко схоплювала польську мову”.
А згодом вирішили їхати до Канади. Інеса пояснює: там живе її хресна мама, яка вже в поважному віці. Мовляв, сильно наполягала, щоб приїхали, бо відчувала, що можуть більше і не побачитися. “Відверто зізнаюся: насправді ми планували їхати додому, – каже Інеса Братущик. – Але так сталося, що опинилися за океаном”. У Канаді подружжя мешкає вже майже три роки: “Життя за кордоном непросте. Ми з чоловіком тут були багато разів із концертами. Проте, ви знаєте, ззовні все виглядало зовсім по-іншому, ніж коли ти вже тут усередині”.
– Інесо, розкажіть про свій побут. Наприклад, чи мають вимушені переселенці з України виплати від держави?
– Коли наші приїжджають, отримують одразу три тисячі доларів, на які дуже багато хто спокушається. Але це в принципі й усе. Маємо медичне страхування. Але не дай Боже захворіти! Я довго трималася, проте в січні занедужала – запалення легенів. І мусила ходити на роботу (Інеса Братущик працює викладачкою з вокалу. – Ред.). Інакше ніяк – плату за житло ніхто не скасовував. А оренда тут страшенно дорога – ми винаймаємо квартиру за 2300 доларів. Це невеличке помешкання: вітальня, яка слугує і кухнею, та дві кімнатки – для нас із чоловіком та доньки Соломії. Старша дочка Маріанна мешкає з маленьким сином окремо. Щоб оплатити житло та дитячий садок малому (вона знайшла за 1200 доларів на місяць), працює часом на трьох роботах.
За електрику ми платили по 250 доларів узимку, інтернет – додатково, дуже недешевий, бо в цій сфері монополісти, які тримають ціну. Єдина радість – нічого не платимо за воду, бо в Канаді її багато. Ще одна приємність – природа, що оточує. З одного боку, у нас шумна вулиця, проте з іншого – приватний сектор. І це в центрі Торонто. Я з вікна не бачила ще тільки койотів. Спостерігала за лисицею; зайців та єнотів можна було роздивитися зблизька. Весь час літають здоровенні канадські гуси – біля нас озеро Онтаріо. Якось годувала бабака морквою – він так смішно брав їжу лапками.
Мене все це приємно дивує, може ще й тому, що народилася в центрі Львова, з тварин бачила лише собак і котів. Тут, до речі, до них неймовірне ставлення. Якби я вибирала собі друге життя, напевно, воліла б бути домашньою твариною в Канаді. Тобі ніколи тут не дадуть собаку, якщо не принесеш довідку, що вона матиме достатню площу в твоєму житлі. А також довідку про свій стан здоров’я, матеріальне становище. Власники тварин дуже стежать за їхнім здоров’ям, зовнішнім виглядом. Узимку собачки ходять у черевичках, щоб не мерзли лапки.
“Скільки витрачаємо тут на продукти? – продовжує Інеса. – Конкретної суми сказати не можу, виходить по-різному. Ідеш у магазин – яблука, я їх просто обожнюю, а вони тут по сім доларів за кілограм. А найдешевше – банани (сміється). Орест ось підказує: “Наїдаємося, хоч на пальму лізь!”. Але, скажу вам, у Канаді ще ніхто з голоду не помер. Тут достатньо дешеве м’ясо (але треба сказати, що риба доволі дорога). Весь час є якісь акції на продукти. Крім того, помаленьку активізуються наші виробники. Наприклад, запрацювала молочна компанія, яку створили українці. І тепер маємо нарешті кефір, ряжанку, сир. Усе з українським смаком. Ще весь час купую наші цукерки. Маю правило – після заняття музикою кожен з учнів отримує від мене солодке з України. А в мене навчаються вокалу різні діти. На заняття їздять місцеві навіть із Ніагари – це дві години в один кінець. Є народжені в Канаді, але вони не знають мови, а от уже співають українською. Так було й у Польщі. Я намагаюся максимально українізувати оточення”.
“Є тут і плюси – причому дуже серйозні, – продовжує Інеса розповідати про життя в Канаді. – З найголовнішого: ця країна максимально підтримує Україну. Місцеві дуже люблять українців, насамперед тому, що дуже працьовиті. Хоча, звісно, люди сюди їдуть дуже різні. Часом стає соромно, коли в транспорті чую, як підлітки дозволяють собі висловлюватися лайливими словами, думаючи, що ніхто не розуміє. Але не мовчу, підхожу – роблю зауваження”.
– Відомий український скрипаль-віртуоз Василь Попадюк, який понад 30 років мешкає в Канаді, розповідав нам в інтерв’ю, що часом тепер чує у своєму місті російську мову – мовляв, раніше такого не було.
– Чуємо і ми. Але, коли починаєш звертатися, швидко переходять на українську. Був у мене нещодавно такий випадок: жіночка в транспорті розмовляла телефоном з кимось українською, а, поклавши слухавку, завела розмову зі своєю дитиною російською. Я не витримала: “Що ж за подвійні стандарти? Яка ж ви українка, якщо дитину виховуєте в іншій мові?”. Почервоніла, але не знаю, чи зробила висновки. Ну принаймні – почула.
“Зізнаюся, часом я не відчуваю, що живу в Канаді, тому що весь час перебуваю в україномовному середовищі, – додає Інеса. – Крім уроків вокалу, працюю в суботній школі – створила кілька музичних колективів. Один вже концертує, називається”українські кралечки”. Страшенно ціную, коли в дітей горять очі. Коли батьки хочуть, щоб дитина займалася – це прекрасно, але коли сама хоче – просто чудово. Знаєте, до мистецтва в Канаді ставлення своєрідне. Коли я сюди приїжджала як гість, мене часом питали: “Інесо, чим займаєтеся?” “Я співачка”, – відповідала. Мене не розуміли: “Це добре, а яка ваша професія?”. Так от, мої учні дуже цінують те, що ми займаємося не лише для загального розвитку, а працюємо на результат”.
– Коли ви плануєте з родиною повертатися в Україну?
– Наше теперішнє становище навчило мене жити одним днем. Як тільки починаю будувати плани на майбутнє, як завжди було раніше, Всесвіт дає мені зрозуміти, що я не настільки вільна людина (усміхається). З кінця лютого подалася на продовження візи, однак до нинішнього дня у цьому питанні немає зрушень. Уже зверталася навіть по допомогу до місцевого депутата, але отримала відповідь, що в мене нестандартна ситуація, бо маю публічну професію. Наразі я можу виїхати з Канади, але тільки один раз – назад не заїду. Можете уявити: почуваюся як птаха з підрізаними крилами. І це дослівно. Мені важко, бо дуже хотіла бути в Києві та Львові в травні. Ба більше, нещодавно мала бути в Барселоні – обрана членом журі в одному з міжнародних музичних фестивалів. Нині перебуваю в стані підвішеності, який найбільше не люблю.
Після початку повномасштабного вторгнення я приїздила в Україну чотири рази. Була у хлопців на передовій – завезла 30 дронів. Це гроші з благодійного концерту, який організувала в Канаді. Без хибної скромності скажу: попрацювала серйозно. Стовідсоткова вартість квитків пішла на донати. Я персонально вручала в руки кожному глядачеві білет з автографом і моїм особистим “дякую”. Дуже підтримали друзі-музиканти, які безкоштовно взяли участь у цьому концерті, що тривав понад чотири години.
На благодійному аукціоні ми продали прапор із підписом Валерія Залужного за п’ять тисяч доларів. Я дуже поважаю цього чоловіка та вважаю, що він ще зіграє свою вирішальну роль у майбутньому України. Загалом за той виступ вдалося акумулювати двадцять тисяч канадських доларів. І всі ці гроші до копійки пішли на “пташки”.
Нещодавно зробила акцію: закликала підтримати маленьких українців подарунками. Дякуючи суботній школі Nova Shkola, де я працюю та навчається 400 дітей, вдалося зібрати 250 кілограмів іграшок, одягу та солодощів. І дуже скоро діти з Кривого Рогу, Дніпра та Києва отримають презенти від канадських дітей. Взимку відправила на фронт грілки для ніг та рук, почувши історію моєї учениці про тата, який постраждав на передовій від обмороження. Він гончар – руки для нього все. Свого часу я дуже часто їздила з концертами в ті місця, знаю, яка там волога земля – холодно страшенно. Гроші на грілки зібрала зі своїх виступів.
“Ми страшенно хочемо додому, Орест – особливо, – зізнається Інеса Братущик. – Часом каже зранку: “Я сьогодні спав”. Це означає, що в снах побував удома. Я знаю, що хейтери можуть після виходу цього інтерв’ю вам чи мені почати писати: якщо так хочете, то чому не повертаєтеся? Не розповідатиму, що наша квартира на дуже високому поверсі й має таке розташування, що повз будинок постійно курсує все, що летить на Київ. Окрім того, щоб поїхати додому, треба викласти за квиток в один бік дві тисячі доларів, а це місячна оренда тут. Проте проблеми не лише в цьому. У чоловіка закінчився паспорт, а зловити “віконечко” на прийом у консульстві – ціла епопея. Дійшло до того, що ті слоти почали скуповувати якісь люди і продавати за чималі кошти – можете собі таке уявити? Ну як так: українці не можуть прийти у своє консульство, щоб подати документи на продовження паспорта? Якщо в людини з якихось причин не працює “Дія”, він не може бути українцем? Єдине – Оресту поставили печатку, що дію паспорта продовжено, але в такому вигляді документ чинний лише на території Канади”.
“Скажіть мені, будь ласка, а ми точно потрібні Україні? – продовжує Інеса. – Отаке болюче запитання мене наразі мучить. Наше МЗС мусить про таку проблему знати. Не має так бути, щоб українець почувався таким незахищеним. Ми приходимо в консульство в Торонто, сидимо в чергах, спілкуємося. Часто чую: “Ми ж хочемо бути українцями! Чому нас позбавляють цієї можливості?” Консульство має бути для нас притулком, частинкою України. Куди ти приходиш – тобі раді, відчуваєш, що перебуваєш під захистом держави. А ми приходимо – і наче випрошуємо щось. Не проглядається ні тепла, ні добра, ні любові. І я не можу про це мовчати, бо ми не маємо права втрачати українців. Навпаки, повинні їх згуртовувати, щоб мали бажання повертатися додому”.
“Але все ж таки я велика оптимістка, вірю, що все владнається. І якщо сьогодні мені не відчинилися якісь двері, то завтра – широко прочиняться, – каже Інеса Братущик. – Тим часом нам з Орестом своє робити. Знаєте, я себе без нього навіть не уявляю. Ми 24 години на добу разом, а якщо ні, то телефон обривається. Одружилися в Києві, потім було велике весілля на 250 гостей у Канаді. До слова, Василь Попадюк грав на нашому з Орестом весіллі, він наш друг. Ви не повірите: за тридцять шість років подружнього життя ми з чоловіком жодного разу не посварилися. Який секрет успіху наших стосунків? Дуже розуміємо одне одного – просто на одній хвилі. Кожен з нас готовий підставити іншому плече”.
“Я дуже активна, багато працюю – зокрема онлайн у своїй дитячій музичній школі імені Юрія Щуровського в Києві, – додає співачка. – В мене учні, яких розкидало по світу, – в Ірландії, Англії, Німеччині, Польщі. Часом чоловік каже: “Інно, 12 годин на добу співати – це навіть для тебе закруто”. Але без його підтримки всього цього, може, б і не було. Я ніколи не боюся братися за щось нове, бо знаю, що маю серйозний тил”.
– Що вам дає надію на нашу перемогу в цій страшній війні?
– А такого не може бути, щоб несправедливість перемогла. Треба вірити в правду й робити все для того, щоб вона подолала брехню. Не можна складати руки. Біда прийшла не в Україну, вона вже поряд з іншими країнами. Коли чую фразу: “Ми втомилися від вашої війни”, то одразу з мене, маленької жіночки, виривається Інеса Драконівна. І тоді, як то кажуть, тримайте мене семеро (сміється).
– Інесо, не можу вас не запитати про таке: ви особисто були знайомі з відомими, ще донедавна нашими співачками Ані Лорак і Таїсією Повалій, які зрадили Україну. Чому вони так вчинили, на ваш погляд?
– Так, я їх свого часу знала дуже добре. Але тепер навіть чути не хочу! І ніколи в житті на одну сцену з ними не вийду. Немає нічого гіршого, ніж зрада. І я, відверто кажучи, не розумію, чому досі про них згадують у медіа. У цих жіночок уже немає нічого українського, крім крові. Це запроданки.
Щодо Ані Лорак, зізнаюся, що мені її трохи навіть шкода. Дитиною навіть не закінчила школи, жила в інтернаті. Про що ми говоримо? Так, народилася та росла в славетному українському куточку – Чернівцях, але не встигли їй прищепити любові до нашої землі, розумієте? Вона все доросле життя розмовляла російською. Якраз про неї я найменше всього говорила – це просто недолуге дитятко. А от Тая Повалій – це інша історія. Талановита співачка, яка у свідомому віці відрікається від своєї землі – це ганьба. Але, знаєте, там завжди все вирішували гроші. Тому продалися – і нехай. Забудьте! Для мене, наприклад, їх тепер не існує.
