Лише 977 із приблизно 4 500 українських біженців у Люксембурзі змогли знайти роботу до кінця 2023 року. Одна з них – 34-річна Олександра Цилія, яка приїхала до Люксембургу з двома дітьми після початку повномасштабного вторгнення. Як менеджер з комунікацій та проєктів із глибокими знаннями мови, вона змогла відносно швидко знайти роботу.
«Приїхати до Люксембургу було досить складно, — згадує вона. Каже, що в Україні у неї було все: стабільна робота та щасливе життя. «Ми багато подорожували, запустили бізнес. Наше життя було мирним, як і у більшості європейців», — каже вона. Але останні два роки складалися з чіткого усвідомлення того, що вона може дожити до тридцяти років і все одно залишитися ні з чим. Для того, щоб спробувати налагодити своє життя, вона каже, що економить на сні та працює над значною кількістю підробітків та проектів.
31-річна Олена Нескородяна відчайдушно намагається знайти роботу. Коли почалася війна, вона спочатку втекла до Франції, але в серпні минулого року приїхала до Люксембургу, де, за її словами, почувається комфортніше. Кваліфікований соціолог, вона ще не змогла знайти роботу в комунікаціях або управлінні проектами, в основному через недостатнє володіння французькою мовою. А поки що вона волонтерить у благодійній організації LUkraine.
Олена сподівається, що її безробіття буде тимчасовим, і прагне закріпитися на робочому місці з низки причин. З одного боку, вона прагне розвиватися професійно, а з іншого – економіка в її Україні знаходиться не в кращому стані, що додає новий шар стресу. “У мене є сім’я в Україні. Я бачу це так, що принаймні я можу заробити тут трохи грошей, щоб я міг утримувати себе та допомагати своїй сім’ї фінансово. Моя сестра задоволена своєю роботою. Моя мама заробляє 150 євро на місяць. Їм потрібна моя допомога”, – пояснює вона.
Тепер вона вирушає на курс уроків французької мови, щоб допомогти собі знайти роботу. Але, маючи більш ніж десятирічний досвід роботи, вона прагне зробити свій внесок, але вона усвідомлює тиск часу. “Я розглядаю різні варіанти. Якщо нічого не вийде, то, можливо, я продовжу працювати офіціанткою», – впевнено каже вона. Адже для того, щоб жити, їй потрібні гроші.
Олена далеко не єдина на своїй посаді, вважаючи роботу нижчою за свою кваліфікацію. Згідно з даними STATEC, більшість українців у Люксембурзі працюють у сфері гостинності або виконують адміністративну чи прибиральну роботу, незважаючи на те, що багато з них мають наукові ступені чи інші дипломи.
Труднощі, з якими стикаються молоді жінки, які приїжджають до Великого князівства самі, великі, каже Олександра Цилія. І справа не лише в боротьбі з мовним бар’єром чи бюрократією.
«Іноді мені здається, що люди забувають або просто не усвідомлюють, скільки сил потрібно, щоб почати все спочатку. Бути поруч зі своїми дітьми і жити у двох різних реальностях», – пояснює вона. Складність полягає в тому, що їм доводиться налагоджувати нове життя в незнайомій країні, одночасно борючись із занепокоєннями та стресами, знаючи, що їхня рідна країна все ще перебуває під загрозою вторгнення. Олександра каже, що тепер бачить своє майбутнє в Люксембурзі, оскільки вона так багато вклала в те, щоб стати на ноги тут, і вона каже, що вдячна за можливості, які їй надали.
«Я б хотіла залишитися тут, думаю, що мені є що дати країні», – додає Олена. Вона каже, що українці наполегливо працюють і швидко вчаться, а отже, зможуть зробити цінний внесок у розвиток Люксембургу.
Олександра каже, що завжди дає своїм дітям одну й ту саму пораду: «Так, це виклик, це важко, це дуже складно. Але якщо ви докладете зусиль, зрештою все вийде».
Наразі 432 українські біженці відчайдушно шукають роботу через Національне агентство зайнятості (ADEM). 260 беруть участь у заходах з працевлаштування. Більшість шукає роботу у сфері гостинності, роздрібної торгівлі чи клінінгу.
