10 січня у Любліні друга група Українського легіону підписала контракти із ЗСУ. В польське місто добровольці приїхали із різних міст Європи. Правда, скільки їх, у рекрутинговому центрі не кажуть, але говорять, що кількість підписаних контрактів збільшилася вдвічі від минулого разу. Серед добровольців є і три жінки. Чому українці вирішили відмовитися від безпечного життя в Європі, читайте в матеріалі RFI Українською.
До офісу Генерального консульства України в Любліні сходяться українці з валізами. Біля дверей рекрутингового центру формується черга. Люди подолали сотні кілометрів і їхали до Польщі із різних куточків Європи, запакувавши у багаж лише найнеобхідніше. Попереду — підписання контрактів на службу у лавах Збройних сил України.
За кілька годин на них чекатиме автобус, що вирушить до тренувального центру. Там добровольці пройдуть інтенсивний 45-денний військовий вишкіл під керівництвом досвідчених польських інструкторів. Українська та польська сторони працюють разом — поляки забезпечують навчання та техніку, а Україна надає спорядження.
До офісу Генерального консульства України в Любліні сходяться українці з валізами. Біля дверей рекрутингового центру формується черга. Люди подолали сотні кілометрів і їхали до Польщі із різних куточків Європи, запакувавши у багаж лише найнеобхідніше. Попереду — підписання контрактів на службу у лавах Збройних сил України.
За кілька годин на них чекатиме автобус, що вирушить до тренувального центру. Там добровольці пройдуть інтенсивний 45-денний військовий вишкіл під керівництвом досвідчених польських інструкторів. Українська та польська сторони працюють разом — поляки забезпечують навчання та техніку, а Україна надає спорядження.
У кабінет добровольці заходили по одному. Атмосфера напружена, але стримана. До рекрутингового центру прийшли люди різного віку і статі. У другому наборі охочих є й три жінки, які працюватимуть на медичних посадах та у підрозділах зв’язку.
Леся з Житомира стоїть у черзі разом із колишнім чоловіком Миколою. Їхнє рішення долучитися до Українського легіону — не спонтанне. Два роки їхній син служить у 115-й механізованій бригаді. Приклад сина став для них поштовхом.
44-річна Леся — військова з досвідом. Жінка десять років працювала в армії на посаді старший механік. Свою військову кар’єру почала у молодому віці, у 24 роки, служила і в зоні АТО в складі 95-ї бригади. До Польщі переїхала у 2017 році на заробітки, але тепер повертається, аби захищати Батьківщину. Українка каже, що виграти війну можна лише об’єднавшись. В українській армії жінка працюватиме на посаді радіотелефоніста.
«Будь-яка професія складна, є обов’язок. Я хочу, щоб мої внуки ходили по рідній землі, розмовляли рідною мовою. Сама я теж хочу жити на рідній землі, щоб ніхто мені не вказував, якою мовою мені спілкуватися та як мислити», — каже Леся.
Колишній чоловік жінки, 55-річний Микола зізнається, що великої мотивації йти на війну немає, але знає, що хтось повинен стати на захист України. Чоловік здобув звання прапорщика ще за часів СРСР, але в 1992 році звільнився зі служби. З 1999 року працював на кафедрі радіорозвідки у Житомирському військовому інституті. Обіймав посаду старшини роти, а в складі 95-ї мобільної бригади служив начальником тактичного поля. Колишнє подружжя ділиться, що страх перед поверненням є, бо і країна, і армія за цей час змінилися.
«Ми не стоїмо на місці, так і армія теж не стоїть на місці. Коли нам казали, що за три дні України не буде, то навіть зараз хочеться плакати», — каже Микола, не стримуючи сліз. Однак, піднімаючи голову, додає: «Але ми будемо!».
Серед добровольців була і 21-річна дівчина, яка трималася осторонь від журналістів, мовчки спостерігала за чергою. Вона відмовилася давати коментарі, але її вибір говорить сам за себе: українка приїхала підписати контракт і стати військовим медиком. Вона була однією із трьох жінок, які цього дня вирішили долучитися до Збройних сил України.
28-річний Андрій, який приїхав до Любліна зі Словаччини, теж поділився своєю історією. За кордоном хлопець проживає вже п’ять років, хоча родом з Олександрії. Весь цей час він працював на заводі, де виготовляли електромеханічні вироби. Ухвалити рішення про службу було не легко, Андрій вагався пів року. Прикладом для хлопця стали його друзі, які вже захищають Україну. Доброволець каже, що з можливими ризиками та ситуацією на фронті ознайомлений. Після навчання Андрій стане оператором БпЛА.
«Я розумію, на які ризики я йду і що мене може чекати. Більшість моїх друзів вже тривалий час на війні. Частково вони мене мотивували на цей свідомий крок. Думаю, що мій час теж настав», — каже українець.
Після служби Андрій не планує повертатися до Словаччини й ділиться, що хотів би будувати своє майбутнє в Україні.
Український легіон пропонує три види контрактів для добровольців. Традиційний підписують на три роки, є можливість служити до завершення воєнного стану. Для молоді від 18 до 25 років передбачена опція служби на один рік із можливістю онлайн-навчання в університетах.
Півтори хвилини, що змінюють життя
Процедура підписання проста, але сповнена значущості. Військовий рекрутер запрошує добровольця ознайомитися з документом, після чого вони разом заповнюють контракт. Коли всі формальності завершені, звучать слова: «Вітаю у Збройних силах України!». Кожен із підписантів проживає цей момент по-своєму: для когось це хвилина тривоги, для когось — гордості й рішучості. Урочистий момент триває лише півтори хвилини, але саме в ці секунди остаточно завершується офіційний крок до військової служби.
Одним із перших з кабінету вийшов 20-річний Микола Новошицький. Аби долучитися до Українського легіону хлопець приїхав з Литви та взяв академічну відпустку в університеті. Парубок каже, що йде до армії не через гроші, й додає, що без закінченої вищої освіти на високу зарплату претендувати не зможе. Його вибір радше пов’язаний із власними упередженнями. Микола ухвалив рішення щодо служби швидко — як тільки почув інформацію про створення Українського легіону, одразу ж заповнив заявку.
«По-перше, я втомився брехати собі, а по-друге, я вирішив обрати честь та гідність», — розповів Микола.
