Боротьба за незалежність, формальне проголошення вільної держави, але фактична залежність від імперії, і продовження боротьби. Великий Голод, який забрав життя 1,5 мільйонів людей. Голод, що був штучно спровокований недалекоглядною політикою імперії. Якщо хтось подумав, що це все – про Україну, то ні. Це про Ірландію, яка зараз прийняла у себе близько 100 тисяч українців, після того, як Російська Федерація вдалася до повномасштабного вторгнення. Ірландія в перший день відкритого російського нападу скасувала візи для українців і запровадила програму тимчасового захисту для наших співвітчизників. Досвід ірландців дуже близький до того, що зараз переживає Україна, тому ірландці як ніхто розуміють нас.
Ми побували в двох найбільших містах Ірландії – Дубліні та Корку, зустрілися там із співвітчизниками і розпитали, як живеться їм на чужині, з якими проблемами стикаються, що дала їм ця країна, і чи планують вони повертатися до дому. Про це йдеться на сайті міста Маріуполя 0629.com.ua
Від готелю до хосту
В аеропорту міста Корк втомлена ірландка здійснює паспортний контроль і питає про мету прибуття у країну. Почувши, що ми тут ненадовго, а наша мета – travelling, жінка не змогла стримати посмішку. Відчувається, що після майже трьох років повномасштабної війни в Україні ірландці трохи втомилися від безкінечного потоку біженців. Тож коли зараз вони чують temporary protection (тимчасовий захист), то напружуються. Готелі заповнені українцями, програми розселення в родинах скорочуються, і проблема соціального житла для біженців вирішується складно.
А от першим українцям, які прибували в лютому – березні 2022 року, пощастило більше. Їх селили в найкращих готелях найбільших міст Ірландії, часто в старовинних будівлях. Дехто і досі живе в таких умовах, хоча більша частина все ж таки розселилася в інших місцях.
Родина Ольги виїхала із Маріуполя 16 березня 2022 року. Спочатку оселилися у Дніпрі, намагалися знайти роботу. Але не вийшло. Роботи немає, житло дороге. В Маріуполі втратили все. Тож в кінці літа вирішили рушити до Ірландії.
«Чому туди? До того часу Німеччина, яка надавала, мабуть, найбільшу допомогу біженцям з України, вже була переповнена. Ірландія теж давала великий соціальний пакет, плюс там англійська мова, яку ми принаймні вчили в школі. Тому поїхали туди», – каже Ольга.
Спочатку, як і всі, потрапили до великого центру, де приймали всіх новоприбулих, а потім їх заселили в готель. Красивий, комфортний готель в Дубліні був гарний всім, окрім правил.
В готелі суворий розпорядок: годують три рази на день. Якщо був на роботі і спізнився – залишаєшся без вечері. Забирати їжу в номер заборонено. Залишати готель на ніч заборонено. Ти не можеш поїхати до друзів в сусіднє місто навіть на один день – тебе позбавлять кімнати.
«У мене маленька донька. Вона часто просила поїсти перед сном. Мені доводилося варити макарони потайки в чайнику. А в цей час чоловік стояв біля дверей з освіжувачем повітря, щоб сусіди не почули запах їжі і не поскаржились адміністратору. Так, ви все правильно зрозуміли – наші ж, українці, доносили на інших українців за порушення правил».
Ольга з родиною прожили в готелі два роки, і це був найважчий період їхнього життя в Ірландії. Зараз вони з чоловіком отримали постійну роботу і потрапили до програми надання соціального житла. Тепер вони живуть у величезному 3-поверховому таунхаусі із 5 кімнат, з власним подвір’ям, на околицях Дубліну. Вони будуть сплачувати не повну вартість, а лише 50% оренди. Залишок суми буде оплачувати держава.
Ольга каже, що вони в родині вже давно відмовилися від соціальних виплат – їхніх зарплат вистачає не тільки на те, щоб забезпечувати достатній рівень життя, а ще і відкладати гроші. Родина мріє про іпотеку – за умови постійного контракту і гарної кредитної історії банк погодить її.
Інша історія у родини Світлани. На відміну від своїх земляків у Дубліні, вони не жили в готелі, натомість погодилися на програму хоста. Це коли родину селять в будинок ірландців, і родина, що приймає, забезпечує побут, комфорт і допомогу.
«Це було непросте рішення – погодитися жити разом з чужими людьми, коли все життя жили у власній квартирі в Маріуполі. Проте ми не пошкодували. Ірландці – прекрасні люди, чуйні, добрі. Вони носилися з нами по лікарнях, коли хтось хворів, допомагали вчити мову, познайомили зі своєю ріднею, і ми брали участь у їхніх родинних святах. Ми виявилися дуже близькими людьми. І зараз, коли ми змогли отримати окреме соціальне житло і живемо вже самостійно, ми підтримуємо стосунки, зустрічаємось, інколи влаштовуємо разом свята. Якщо нам чогось не вистачає в побуті, ми можемо звернутися по допомогу до своїх хостів, і вони підуть назустріч. Наприклад, завдяки хостам в нашій родині з’явилася швейна машинка, і тепер я можу шити костюми для хору, яким керую», – розповідає Світлана.
Вона очолила український хор «Калина», який створила разом з іншими благодійниками у місті Корк. Хор об’єднує майже 50 людей, гастролює Ірландією і без перебільшення, став одним із самих знаменитих творчих колективів Корку. Без «Калини» сьогодні не обходиться жоден концерт або публічний захід у місті.
Світлана в Україні працювала музичною керівницею в одному з дитячих садочків Маріуполя. Зараз – керує хором, виступає на сцені. Вона каже, що Ірландія дала їй і її родині можливості самореалізуватися. Такі можливості, яких вона не мала в своєму рідному місті.
Їх невеличкий таунхаус в самому центрі старовинного Корку перетворився на творчу майстерню, жіночий клуб для українок, місце, де завжди весело.
В таунхаусі прохолодно – він опалюється газом, а газ тепер дуже дорогий, тому родина економить.
«Ми оплачуємо тільки комуналку. Що подобається – так це гнучкість системи. Ми можемо обирати різних постачальників. Ми можемо повністю контролювати обсяг газу, електрики, води, які споживаємо, і коригувати свої витрати. Це дуже зручно», – розповідає Світлана.
Вона каже, що програма хосту (на відміну від готелю) дає можливість більш вільно почуватися в країні, мандрувати, розпоряджатися собою, грошима, часом. І будувати плани на майбутнє.
Про гроші, витрати і майбутні плани
Валентина із Мелітополя (ім’я змінене) потрапила до Ірландії випадково. В рідному місті у неї залишився невеличкий бізнес. Що з її нерухомістю зараз – не знає. Виїхала, тому що небезпечно було. Приїхала до Ірландії – і от затрималась. Живе в родині. Працює. Співає у хорі. Каже, що грошей на життя вистачає. Але що далі робити – не впевнена.
Пробувала повернутися в окупований Мелітополь, вирішити питання з майном, нерухомістю, щось врятувати. Але її не пустили в Шереметьєво – росіянам не сподобалось щось у телефоні. Штамп про заборону на в’їзд росіяни їй не поставили, тож вона думає, можливо, через певний час спробувати ще раз заїхати у місто. Її родина розкидана по Європі, і жінка не може уявити, де саме її місце на мапі світу.
А от маріупольчанка Олена на пряме питання: «Повернешся?» – впевнено відповідає: ні.
До повномасштабної війни Олена працювала в медійній сфері. Зараз їй довелося змінити професію, стиль життя, заглибитися в англійську. Але вона не шкодує.
«Мій будинок в Маріуполі зруйнований повністю, від нього залишився лише котлован. Ні грошей, ні квартири. А тут Ірландія забезпечує мене житлом. Я працюю. І навіть коли ти миєш посуд в ресторані, тобі вистачає грошей на повноцінне життя.
Я живу на західному узбережжі Ірландії, тиха сільська місцевість. Два роки сиділа на місці і стала відчувати, що деградую. Мабуть, ці два роки були мені потрібні для адаптації, вивчення мови, прийняття ситуації. Але зараз я змінюю своє життя: вступила до коледжу – навчаюсь на дитячу виховательку. Ця робота тут затребувана, добре оплачується. Я насолоджуюсь життям, мандрую країною, мрію про власне житло. І я не повернусь», – каже Олена.
Робота
Родини, які приїхали в Ірландію до початку 2024 року, в разі, якщо не працюють, отримують на кожного члена родини по 650 євро соціальної допомоги, плюс безкоштовне житло, плюс гуманітарна допомога.
Ті, хто приїжджає в країну останнім часом, мають інші умови. Сума допомоги зменшилася, соціальне житло надається на більш короткий термін, час на пошук роботи обмежений конкретними термінами.
Тим не менш, в Ірландії досі можна отримати безкоштовні обіди.
Багато благодійних, а також релігійних організацій допомагають з цим. Речі, гігієнічні засоби викладають просто в коробки на вулиці. Треба? Бери.
Працюють волонтерські організації, які допомагають з розселенням, проводять різні заходи на підтримку України і українців.
Але, звісно, люди хочуть бути самостійними, мати можливість купувати те, що потрібно, маючи власні гроші, тому шукають роботу.
Економіка Ірландії на сьогодні одна з найсильніших в Європі. Окрім сільського господарства, в Ірландії зробили ставку на IT-індустрію і не прогадали – на сьогодні країна є найбільшим експортером у світі програмних послуг.
Проте що стосується механічної, інженерної роботи, то тут є суттєві прогалини. Робочих рук не вистачає. Електрики, будівельники, сантехники, зварювальники і далі за списком в країні в дефіциті. Місцеві скаржаться, що їхні фахівці дуже погано підготовлені і взагалі їх критично мало. Тому люди, які вміють щось робити руками, дуже швидко знаходять роботу.
«Кажуть, тут є такий своєрідний розподіл бізнесу, – розповідає маріуполець Віталій. – Наприклад, вихідці з Білорусі займаються вентиляцією, українці – електрикою і так далі». Сам Віталій заробляє тим, що виконує електричні роботи. Каже, що єдина його проблема тут – погане знання англійської мови. Він поки що отримує короткі контракти, але сподівається, що ситуація змінеться, як тільки йому вдасться покращити знання мови.
А ось Олександру пощастило влаштуватися у компанію, де директор – литовського походження. В школі він вивчав російську мову, зараз пригадав її, і це полегшує комунікацію з українцями. Олександр робить рекламні вивіски і вже має безстроковий контракт. Каже, за місяць заробляє стільки, скільки в Україні заробляв за рік.
«Для мене це нові відчуття. Треба купити холодильник – пішов і купив. Треба телевізор – аналогічно. Тут якщо ти працюєш – ти забезпечений. Рівні умови для всіх, однакові правила життя для всіх, не важливо, ти високий чиновник чи звичайний виробник рекламних конструкцій. Мене така ситуація цілком влаштовує», – пояснює Олександр.
Взагалі, якщо ти знаєш мову – роботу знайдеш завжди, переконують маріупольці. Якщо не знаєш мову – теж знайдеш, але менш кваліфіковану. Виключення, мабуть, складають лише лікарі. Їм потрібно адаптувати свої дипломи, знати англійську на більш високому рівні у порівнянні з вимогами на інших посадах. Проте, розповідає пані Світлана, зараз українські лікарі почали відкривати приватні клініки у великих містах, де обслуговують українців. Враховуючи, що в Ірландії зараз перебувають 100 тисяч громадян України, клієнти в таких клініках є.
Що дивує
Інша країна – це інша культура і інші традиції. І до цих інаковостей доводиться пристосовуватися. Наприклад, дуже дивно усвідомлювати, що в Ірландії кожен клаптик землі, включно з горами, пагорбами, ріками, – це приватна власність. А це означає, що ти не можеш просто їхати на машині, побачити якусь красоту і зупинитися, щоб помилуватися. Заборонено, тому що це – приватна власність.
Зупинятися можна тільки в організованих місцях.
А це, як ви розумієте, виключає певний перелік дій, до яких так звикли українці і які так складно реалізувати в Ірландії, наприклад, пікніки на природі.
Ще одна річ, до якої декому важко пристосуватися, – це погода. Тут 20-30 разів на день сонце може змінюватися дощем, а потім веселкою – і так по колу. Ірландці жартують, що у них тільки дві пори року – весна і осінь, і всечасний дощ.
Проте завдяки такій вологості, в Ірландії ніколи не засихає газонна трава і взагалі, здається, тут найзеленіші газони, найкрасивіші пасовища у світі. Корови й вівці пасуться всюди, як тільки ти виїжджаєш за межі міста (до речі, вважається, що ірландське масло та молоко – найсмачніші у світі).
Як би там не було, українці, які знайшли свій прихисток в Ірландії, відчувають там себе психологічно комфортно.
В аеропорту
Коли ми вже повертались додому, в залі очікування аеропорту позаду нас сіла жінка. Вона дзвонила комусь в Україну і дуже гучно розмовляла. Комусь на тому кінці зв’язку жінка розповідала, що її чоловік – алкоголік, що її син – теж алкоголік, не поважає її і знущається. І що вона вимушена через них ото сидіти в тій Ірландії, тому що вона отримує щомісяця 650 євро. Де такі гроші в Україні заробиш? Двічі на рік вона їздить до рідного Луцька, щоб передати трохи грошей сину. Каже, так їй ото нудно в тій Ірландії, що від нудьги навіть погодилась дві години на день доглядати за дитиною, звісно за гроші.
Тож, люди дуже різні. Хтось отримує допомогу і нудьгує, хтось намагається розпочати власне життя з нуля і важко працює щодня заради майбутнього своїх дітей. І вже сьогодні очевидно, що найуспішніші навряд чи будуть повертатися.
