Відома легкоатлетка Юлія Кревсун, яка з початку 2022 року живе в Дортмунді, у коментарі NV розповіла про складності проживання в іншій європейській країні та зізналася, чим її шокувала Німеччина.
Юлія Кревсун — відома олімпійська спортсменка, переможниця командного чемпіонату Європи та фіналістка Олімпійських Ігор в Пекіні і Лондоні. Наразі 43-річна українка проживає у Німеччині разом зі своїм 18-річним сином Данилом, який витупає у дортмундській Боруссії U19.
— Де жили і чим займалися до початку повномасштабного вторгнення?
— Якщо починати з самого початку, то до 2014 року жили в Донецьку, потім рік прожили у Вінниці. Потім 4 роки прожили у Харкові, а пізніше по роботі я переїхала у Щасливе і останні 3 роки до початку повномасштабної війни жила там, я працювала тренером з фізичної підготовки в академії Шахтаря.
— Перші емоції 24 лютого?
— Як і в усіх, мабуть. Страх, розпач і невіра в те, що це таки настало. Ти не знаєш, що в той момент робити і куди взагалі рухатися, щоби захистити себе, свою родину та дитину.
— В Німеччину вас запросила подруга. Як виїжджали? Біля Києва йшли бої, на кордоні були страшні затори.
— Ну ми перший тиждень прожили на правому березі Києва у чоловіка на роботі. Коли вже бої йшли на околицях столиці, то ми вирішили переїхати у Вінницю. Там живе моя двоюрідна сестра і ми там дві доби провели. Далі поїхали в Німеччину. З Вінниці виїхали о 7 ранку, а приїхали на кордон о 19 вечора. Польський кордон ми пройшли десь о 11 ранку тільки. Доїхали до Варшави, там заночували і потім поїхали у Дортмунд.
— Вже скоро буде два роки, як живете в Німеччині – чим займаєтеся?
— Ну так, ми приїхали 6 березня до Німеччини. Ну це було таке враження, як і в 2014 році, коли говорили, що це на кілька тижнів чи на місяць. Якось соціалізуватися зразу не починали. Але вже через місяць, наприкінці квітня Данило пішов до школи, а я пішла на курси. Ну ось, ближче до травня вже почали адаптовуватися. Це дуже тяжко, тут інша культура, інший менталітет. І вже майже 2 роки, але, все одно, до цього звикнути не можна. Мені важко, бо немає чоловіка поряд, немає друзів. Тут просто живеш, день пройшов і вже добре.
— Що за цей час вас найбільше вразило у країні, побуті німців?
— В Україні мені жилося більш комфортно, бо було ближче до моєї душі. А тут мене вразило масовість спорту. В Німеччині є нормою, коли кожна дитина займається спортом. Я зараз працюю тренером з легкої атлетики у німецькому клубі і норма, коли приходять 50−60 дітей на тренування. Тут всі родини живуть спортом. Якщо це дитячі змагання, то і батьки проходять суддівські курси та самі обслуговують змагання своїх дітей. Якщо це якесь кафе, то самі батьки приносять солодощі чи якісь сосиски і продають. Тут такі дитячі змагання — це як сімейне свято. Вони весь день на змаганнях знаходяться, спілкуються між собою і допомагають. В Україні, на жаль, такого немає і менше дітей займаються спортом. Мабуть, більше таке запам’яталося. Ще німці якимось домашнім справам не так багато приділяють часу, як українці. Вони вдома практично не готують і можуть їсти одні бутерброди. Переважно тут їдять в кафе, щоби не витрачати часу на готування чи прибирання вдома. Якщо тут вихідний, то вони кудись мандрують чи просто гуляють.
— В німців є свої правила та закони. Наприклад, щоби завести собаку — треба платити податки.
— Так, так. Це для них норма. Вони мають страховку на собак на лікування, бо це дуже дорого. Це як член родини, тому і відносяться до цього дуже серйозно.
— Чи змінилося відношення у німців до українських біженців за ці два роки?
— Так, вони вже не запитують, як у тебе справи. Як я тільки приїхала, то зразу питали як чоловік там чи таке інше. Зараз це все згасає. В мене подруга, у якої ми жили перші півроку, також вже не запитує як там Україна. Якщо спочатку це було ледь не щодня, то зараз цих питань просто не існує. Залишилися одиниці, які до сих пір допомагають і питають щось. А так більшість вже не згадують про війну. В Дортмунді проходять мітинги, люди збираються. Там де треба згадувати про війну, то українські біженці що можуть, те і роблять. Важливо, щоби Україна була тут на слуху.
— Протилежної реакції від німців немає? В плані того, що не хочуть допомагати принципово і вже взагалі українці їм набриднули.
— Ну ні. З таким не зустрічалася. Дуже була велика підтримка спочатку. Зараз уже кожен живе своїм життям. Плюс трішки на Ізраїль переключилися. Ну але такої якось відрази до українців немає. Як мінімум я їх не чула.
— Як часто ви ходите на футбол у Німеччині?
— На першій команді Боруссії Дортмунд я була 2−3 рази. Там це дійсно свято, коли збирається аншлаг по 81 тисячі людей на стадіоні. Вони вже з самого ранку починають заїжджати на місця для паркування. Потім гуляють містом. Це їхня культура така. Все місто у жовто-чорних футболках, люди сидять у пабах, а вже ближче до самого поєдинку фанати перебираються на стадіон. А так я ходжу на ігри U19 всі.
— Фанати Боруссії завжди славилися своїми перформансами, ваші враження і відчуття від побаченого?
— Коли ми тільки приїхали до Німеччини, то я перший раз була на такому стадіоні. А з такими вболівальниками — це дуже вражає. Раніше не бачила такого. Але з кожним матчем для тебе це вже стає нормою. Це такий заряд енергії, яку дають такі матчі, коли ти вболіваєш за свою команду. Ніхто не залишає трибуни, якщо команда програє. Хіба може там якась маленька частина. А ця дортмундська стіна, яка у них за воротами завжди чекає, коли футболісти до них підійдуть. Навіть після поразок їх дуже підтримують. Це відрізняється від українського футболу. Тут живуть клубом, живуть командою.
— Може були на матчах Шахтаря чи збірної?
— Ні, не ходили. Це не дуже зручно. А тим паче, коли ти не знаєш міста і як туди доїхати. Тому не ходили. Шахтар грав далеченько від нас, в 500 кілометрів. Це все трафік. А ще найчастіше Ліга чемпіонів пересікалася з матчами Боруссії Дортмунд і в ці дні грав також Данило.
— Ви мали досвід роботи тренером з фізпідготовки у чоловічій команді Геліос. Що найбільше згадується в той період?
— Це був мій перший досвід. Це було дуже хвилююче. Мені на той час було 35 років. Ти приходиш в команду, в тебе є гравці, які практично твого віку і це було трохи незвично. Я перша жінка була на той момент в чоловічому футболі. І це була новизна. Щоби тебе всерйоз сприймали треба було дати футболістам впевненість і довіру. Ну і на це пішов якийсь час. Потім вже емоції команда отримувала, коли вигравала. І ти розумієш, що це один з чинників твоєї роботи, коли команда показує гарні результати. Тоді розумієш, що в цьому і твоя заслуга. Це був класний час, який дав мені досвід та знання. Бо я прийшла з легкої атлетики і у футболі треба було зрозуміти, що таке командний вид спорту. В атлетиці ти тренуєшся сам або з невеличкою групкою. А тут, коли в тебе команда з 24 людей, то треба все організувати правильно. Коли ти вже все зрозумів, то було набагато легше.
— В таких моментах, мабуть, було важливо показати свій характер і поставити дисципліну?
— Так. Дисципліна на першому місці. І треба було, щоби мене почули. Чоловіки, коли їх тренують жінки, спочатку до цього не дуже серйозно відносяться. Але це моя думка. Коли пройшов першій збір, почалися перші ігри і ми почали вигравати, то настав момент, коли почали до мене більш серйозно відноситися. Коли команда дає результат, то і моя робота вже цінується інакше.
— Той досвід допомагає зараз синові?
— Я думаю — так. Я тоді багато зрозуміла, що таке футбол і що таке командна гра. Коли ти живеш місяцями у тій же Туреччині на зборах з командою, то починаєш розуміти, що треба футболістам. Мені здається ось так. Бо я вже дивлюся на футбол не з точки індивідуального виду спорту. Але в свою чергу розумію, що футболісти — індивідуальність, які грають в команді. В легкій атлетиці, коли ти індивідуальність, то ти сам прокинувся, поїв і прийшов на тренування, коли тобі зручно. А коли ти в команді працюєш, то це інакше.
— Важлива ця межа між сином і професійним футболістом. Чи розбираєте ігри окремо вдома, підказуєте йому, тренуєтеся разом?
— Ні, ні, ні. Ми бігали в дитячому віці – 13−14 років. Бігали також кроси, коли скасовували тренування. Ну тоді так, якусь роботу робили. Але в нього є свій тренер по фізпідготовці, який розписує все індивідуально. В них є різні тестування на різні групи м’язів. Тому тренери в команді розуміють, що варто правильно робити. Я ж не знаю, яка у них була направленість на тренуванні. А яка буде завтра? Я цього не знаю. А вся фізпідготовка має бути підлаштована під увесь тренувальний процес. Ну не можна працювати на тренуванні вправи на витривалість, а потім вдома індивідуально тренувати вибухову швидкість. Це неправильно. А тренери їм розписують чіткі тренування, які не перешкоджають усьому процесу.
— З вашого боку, мабуть, більше моральна підтримка?
— Так. Від мене правильний режим харчування. Підказки по відновленню, враховуючи друге тренування. Я, як професійна спортсменка можу в цьому допомогти. Правильний час харчування, бо це дуже важливо у спорті.
— Були випадки, коли Данило хотів щось там з’їсти, чого не можна, а ви йому забороняли це зробити через дисципліну?
— Ну я не можу йому щось заборонити. Я йому можу сказати, що це не дуже гарна ідея, а краще зараз з’їсти там пасту. А це вуглеводи, які допоможуть швидше відновитися. У нього вже такий вік, що я не можу щось забороняти, а тільки можу сказати, що це його вибір, а зі свого боку порекомендувати з’їсти те чи інше.
— Ваш син вчився в українській і німецькій школах. Назвіть переваги навчання за кордоном і в нас.
— В Німеччині школа на першому місці. В них усі тренування після школи. Є моменти, коли є дві гри чемпіонату в тижні, то матчі ставлять на 19 годину вечора, щоби діти повернулися зі школи. В нас трішки інакше. Дитину можуть зібрати зі школи, написати лист, що в нього гра. Тут такого немає, увесь тренувальний процес тільки після занять. Потім діти виходять зі школи і знають по 2−3 мови окрім німецької. Це для мене теж великий плюс, бо у нас з цим проблеми. Один з плюсів у нас — це навчання 11 класів, а тут 13. У Німеччині мінус, що заняття у школі починаються о 07:45 ранку. Це дуже швидко, діти йдуть до школи, коли ще на вулиці темінь. Я не дуже розумію, чому так рано потрібно починати вчитися. Але в них так. А після школи починаються якісь гуртки, заняття спортом і у дітей ще залишається вільний час на свої вподобання якісь.
— Виходить, ще зі школи німці привчають до тотальної дисципліни. Швидко вставати і багато речей встигати.
— Так. Тут дитина може пропустити один день навчання і обов’язково має бути довідка від лікаря. Тут не може бути так, що один день дитина піде до школи, а інший вже ні. Таке навіть не обговорюється. Вони виросли в такій дисципліні. Діти на велосипедах їздять до школи. І проїзні квитки залежать від віку. Якщо ти в початковій школі, то менше аніж за 3 кілометри до школи квитки коштують дорожче, аніж тим, хто живе за 10 кілометрів від школи. Тут вважається, що 3 кілометри дитина може проїхати на велосипеді до школи. А коли це старша школа, то 5 кілометрів стоїть. Якщо ти до 5 кілометрів живеш біля школи, то твій квиток 50 євро коштує, якщо більше 5 кілометрів, то 15 євро.
— Якщо о 07:45 навчання, то о котрій дитині потрібно прокидатися, щоби все встигати?
— Ну десь о 06:30 треба було вставати. Ну Данилу півгодини до школи потрібно було їхати. З дому він виходив о 07:10. Тут є програмка метро і ми дивилися о котрій годині потяг. Тут метро чітко по часу ходить, дивишся у програмку і бачиш все.
— У Данила у Боруссії U-19 12 матів і 6 голів. Наскільки основний склад близько?
— До основи ще довгий шлях. Зараз Данило знаходиться з командою U23 на зборах у Туреччині і це набагато ближче на зараз. Поки розмов про першу команду немає. Треба рухатися послідовно. Є ще друга команда, яка грає в третій лізі. Мені здається, що це нормально, коли йдеш крок за кроком до своєї мети. Як на мене, то краще грати в менш статусному клубі, але отримувати постійну практику, чим бути гравцем ротації. Тим паче у юнацькому футболі, коли треба постійно вчитися і прогресувати.
— Ви були дуже крутою легкоатлеткою! Напевно, маєте багато знайомих спортсменів з Росії. Якась, бодай приватна, реакція на те, що відбувається була від них?
— Так. Мені дівчата писали та пропонували переїхати до них, в Росію. Вони хотіли нас «врятувати». Це було на початку повномасштабного вторгнення. Але я дала їм зрозуміти, що їхати в ту сторону — нерозумно. І на цьому спілкування завершилося, більше ніхто і не писав. Мова йде про олімпійських чемпіонів, вони казали, що до них приїжджають біженці з Донецька, що вони їм допомагають. Це було майже 2 роки тому і я не все дослівно пам’ятаю, але я їх заблокувала зразу. Я ж коли зайшла на їхню сторінку, то там символи «Z», «V», «O». Тому я досі не можу зайти до них на сторінку і подивитися, що там відбувається.
— Хто зі спортсменів як зарубіжних, так і наших найбільше вразив вас під час війни своїми словами чи вчинками?
— Вся спортивна спільнота українська об’єдналася, всі працюю задля іміджу України. Такі зірки, як: Світоліна, Зінченко, Усик… Вони багато роблять для популяризації України в світі. Навіть польська тенісистка Іга Свьонтек, яка виходить з блакитно-жовтою стрічкою — це до мурашок. Дуже приємно, коли твою країну підтримують іноземні спортсмени. Велика вдячність їм.
— Президент ІААФ (Міжнародної асоціації легкоатлетичних федерацій) Себастьян Коу дуже послідовний у своїй позиції – ніяких росіян на Олімпіаді. Чому таких, як він дуже мало серед глав міжнародних федерацій?
— Росія має вплив на президентів, є спонсори і гроші. Я дуже вдячна Коу за те, що він так підтримує легку атлетику українців. Це дуже цінується. Він великий спортсмен і велика людина. В нього є якісь принципи життєві, яких він дотримується. Люди ж різні бувають, але я щаслива, що у легкій атлетиці є такий чесний і порядний спортсмен у минулому.
— Росіяни на Олімпіаді в нейтральному статусі з білим прапором — це компроміс? Чи має бути тотальне відсторонення?
— Я вважаю, що має бути тотальне відсторонення, бо у них 99% спортсменів — це військовослужбовці російської армії якихось структур. Це поліція, росгвардія, військо… Вони отримують гроші з російського бюджету, а потім будуть одягати якісь медальки? Моя думка — повна заборона до тих пір, доки вони не заберуться з нашої країни.
— Серед наших спортсменів і тренерів є такі, чиї родичі загинули на війні. Якщо вони поїдуть на Олімпіаду, то будуть перетинатися з росіянами в їдальні, спортзалі, автобусі… Можуть бути конфлікти. Про що думає МОК?
— Я навіть не знаю, чим вони думають. Тут вирішують гроші. У сучасному світі гроші мають більший вплив, аніж людяність. Не в усіх є життєві принципи. В кожного є свої таргани в голові. Наші спортсмени боряться з цим і постійно нагадують про Україну, але є федерації так МОК, до яких достукатися дуже важко.
— Томас Бах — німець. Свого часу Більд назвав його пуделем Путіна за лояльність і диктатору. Взагалі німці переймаються рішеннями й словами Баха, може їм соромно — чи все одно?
— Чесно кажучи, я навіть не знаю. Я німецькою мовою ідеально не володію, щоби на такі теми розмовляти. В мене коло спілкування дуже вузьке. Тому я не можу дискутувати з німцями про таке. Але я не знаю, на нього, мабуть, не має ніхто впливу. Бо Німеччина дуже допомагає Україні, навіть тими ж виплатами чи навчанням для наших дітей, які змушені були виїхати з своєї країни. А чому не можуть знайти потрібні слова для Баха я не знаю.
— Чи є шанс, що росіяни самі почнуть відмовлятися від Олімпіади? Чи для них принципово поїхати і на Іграх розвіювати свою пропаганду?
— Так, я думаю, що ніхто сам не відмовиться. Для будь-якого спортсмена ОІ – це мрія життя. Ну і вони ж ще себе не вважають неправими у цій війні. Вони твердо вірять, що в Україні росіяни виганяють нацизм… Вони не думають, що винні. Тому не думаю, що росіяни самі відмовляться від участі в Олімпіаді. Якщо їм не заборонять на міжнародному рівні, то вони поїдуть туди.