Четвертий рік війни створили нову реальність для мільйонів українців. Від травня 2022 року українсько-польський, українсько-угорський і українсько-румунський кордони стали водночас воротами до безпеки і болючим символом втрати дому. Вирушаючи за межі країни, люди рятували дітей, шукали притулку від дронів, мін і ракет. Однак сьогодні, попри відсутність припинення бойових дій, дедалі більше українців повертаються з-за кордону або розмірковують над цим. Кожне таке рішення є складною внутрішньою суперечкою між тягарем війни й тягарем чужини, між відповідальністю й страхом, між реальністю дому й реальністю безпеки, пише ІА “ФАКТ”.
Повернення як вибір — іноді проти логіки
За даними Міжнародної організації з міграції, понад мільйон українців вже повернулись додому з початку повномасштабного вторгнення. Частина з них — ще у 2022 році, частина — упродовж 2023-го. Але з жовтня 2024 по березень 2025 року було зафіксовано найвищу хвилю за останні два роки: 134 тисячі людей. Цей показник демонструє, що прагнення повернутись не зникає, навіть якщо обставини не стали безпечнішими. На перший погляд, у цьому немає логіки. Але дані й інтерв’ю з тими, хто наважився, показують: логіка повернення — не у зменшенні ризиків, а в неможливості залишатись осторонь.
Основним мотивом є потреба бути вдома. За дослідженням МОМ, близько 70% тих, хто повернувся, називали головною причиною бажання возз’єднатися з близькими або повернутися до звичного середовища. Це пояснює, чому частіше повертаються поодинці: матері — до чоловіків, діти — до бабусь, а не сім’ї повним складом. У багатьох випадках емоційне навантаження переважує навіть об’єктивну загрозу.
Ще одним фактором, який формує рішення, є наявність житла. 82% тих, хто повернувся, мали куди повертатися. Це не обов’язково повноцінне житло в розумінні побутової безпеки — іноді це залишки квартири без вікон чи село, в яке давно не було світла. Але саме сам факт “свого даху над головою” для багатьох виявився визначальним. Навіть попри війну.
Водночас 6% повернулися до напівзруйнованих або недобудованих осель — і це не статистична похибка, а приклад того, як сильне бажання повернення переважає над раціональною оцінкою побуту. Люди готові повертатися у фундамент з накриттям, лише б це був їхній фундамент. Це не про комфорт — це про коріння.
Водночас зафіксована помітна різниця між регіонами. Найчастіше повертаються мешканці західних і центральних областей. Це очікувано: на цих територіях або немає активних бойових дій, або загроза обстрілів менша. До прифронтових регіонів повертається лише кожен четвертий, а серед внутрішньо переміщених — майже кожен другий. Така розбіжність свідчить: пересування в умовах війни не підпорядковується класичним закономірностям «з небезпеки в безпеку». Важливими залишаються прив’язаність до місця, рідні поряд, знання контексту, навіть якщо все це поруч із небезпекою.
Необхідність і безвихідь
Третина тих, хто повертається, називає наявність роботи причиною для повернення. Але тут же виникає парадокс: українцям, які виїхали за кордон, складніше влаштуватися на роботу в Україні після повернення, ніж тим, хто залишався або був внутрішньо переміщеним.
35% опитаних біженців, які шукали роботу після повернення, стикнулись із тим, що в регіонах немає вакансій. Ще 20% не могли знайти роботу з гнучким графіком. До цього додається високий рівень безробіття серед репатріантів. Це створює парадоксальну ситуацію: люди повертаються, бо хочуть працювати, але не можуть реалізувати це бажання через відсутність пропозицій.
Половина тих, хто вже повернувся, вказує на серйозні труднощі з доступом до ліків, медичних послуг, транспорту, будівельних матеріалів. Ці аспекти часто недооцінюються в публічній дискусії. Але вони визначальні: мати дах — ще не значить відбудувати життя. Без можливості відновити здоров’я, вивезти дитину з села, купити плитку чи покрівлю — повернення може перетворитися на тимчасове зупинення, а не справжнє повернення.
Незмінно головною причиною, яка стримує від повернення, є небезпека – 63% опитаних назвали її вирішальною. Водночас майже 60% біженців заявили, що повернуться, якщо війна завершиться. Але для багатьох війна — це не лише ракети й дрони. Це постійна тривога, ніч у коридорі, відсутність школи, що працює стабільно. Саме тому навіть повернення до Києва чи умовно “спокійного” Львова не завжди сприймається як реальна альтернатива.
Є ще один чинник, який стає дедалі помітнішим — фінансова виснаженість. Частка тих, хто повернувся через брак коштів за кордоном, зросла з 2% до 5%. Це не більшість, але тренд очевидний. Багато хто втратив соціальні виплати, не зумів адаптуватися, не знайшов роботи. У Європі змінилися настрої, правила, політика допомоги. Після двох років життя в режимі тимчасовості стало зрозуміло: для багатьох більше немає з чого чекати.
Українці повертаються, коли не мають ресурсу залишатися, відчувають, що діти втрачають зв’язок з батьком. Також повертаються, коли старші батьки живуть під кордоном, але відмовляються евакуюватися. І часто повертаються — не тому, що стало безпечніше, а тому, що просто більше не можуть бути ніде, крім дому.
Отже, повернення українців з-за кордону залежить не лише від безпеки, а від того, чи є куди і до кого повертатися, чи є робота, можливість навчати дітей, доглядати за батьками. Для багатьох рішення продиктоване не покращенням умов, а неможливістю залишатися далі в іншій країні. Люди повертаються з практичних причин, часто всупереч страхам. Але ті ж самі обставини — обстріли, відсутність стабільного доходу, обмежений доступ до медицини — змушують вагатися або знову виїжджати. Тому повернення сьогодні не є фіксованим етапом, а скоріше спробою втриматися на знайомому ґрунті.
