Питання повернення українців, які виїхали за кордон після початку повномасштабного вторгнення, поступово переходить з площини гуманітарної до економічної та політичної. З одного боку, йдеться про мільйони людей, які перебувають поза межами країни, з іншого — про можливості держави забезпечити їм умови для повернення. Висловлювання представників влади з цього приводу почали набувати більш конкретного характеру, повідомляє ІА “ФАКТ”.
Фінансова межа державної участі
Голова парламентського Комітету з питань фінансів, податкової та митної політики Данило Гетманцев заявив, що Україна не має фінансових можливостей компенсувати повернення біженців. Йдеться як про прямі виплати, так і про пільги, які могли б розглядатися як економічний стимул для приїзду назад.
На його думку, впровадження таких заходів було б нерівноцінним щодо тих громадян, які залишилися в країні в умовах війни. Гетманцев підкреслив, що питання повернення біженців не повинно супроводжуватись матеріальним заохоченням. За його словами, це створювало б ситуацію, в якій люди, що жили під обстрілами, сприйматимуть це як компенсацію за рішення залишитися в Україні.
Зміщення акценту на умови, а не виплати
Данило Гетманцев окреслив можливий напрям роботи держави в цьому питанні. Замість матеріального стимулювання, він пропонує зосередитися на створенні базових умов, які можуть впливати на рішення громадян повернутися самостійно. Йдеться про житло, працевлаштування, інфраструктуру, якість освіти та медичні послуги.
Серед інструментів, які можуть впливати на це, згадується державна програма «єОселя». Вона передбачає можливість отримання пільгової іпотеки на житло для окремих категорій громадян. За словами Гетманцева, розвиток цієї програми має подвійний ефект: вона працює не лише як індивідуальна підтримка, а й стимулює будівельну галузь, що, в свою чергу, створює нові робочі місця.
Крім того, Гетманцев визнав, що якість освітніх послуг за останні роки погіршилась. Він вказав на необхідність реформ, які забезпечать доступ до навчання на рівні, що відповідатиме очікуванням тих громадян, чиї діти нині навчаються в системах інших країн. Освіта, на його думку, є одним з ключових критеріїв у прийнятті рішення про повернення, особливо для сімей із дітьми.
Європейський контекст
Ситуація з українськими біженцями за кордоном перестає бути тимчасовою. За оцінками Центру економічної стратегії, станом на кінець листопада 2024 року за межами України залишалося 5,2 млн осіб. Значна частина з них уже працює, орендує житло, має дітей у місцевих школах і отримала базову інтеграцію в нових країнах перебування.
Окремі країни-члени ЄС, зокрема Польща, Чехія, Німеччина, не лише прийняли українських біженців, а й інтегрували їх у національні ринки праці. У Польщі неодноразово підкреслювалося, що економічна користь від присутності українських громадян перевищила витрати на соціальну допомогу. Це означає, що в частини українців є стимул залишатися не лише через безпеку, а й через стабільність і зрозумілі правила.
Гетманцев прямо вказує, що наразі держава не має точних розрахунків щодо економічного ефекту від повернення біженців. Він наголошує, що це питання не обмежується виключно економічною сферою. Йдеться також про демографічні наслідки, втрату кваліфікованої робочої сили, культурні зв’язки та загальну стійкість країни після тривалої фази мобілізації.
Підхід, який пропонує голова профільного комітету, не передбачає жорстких рішень або директив. Модель базується на принципі: створити умови, у яких повернення буде можливим і раціональним для людини, що ухвалює індивідуальне рішення. Без тиску, без винагород, без публічних закликів, які не підкріплені конкретними діями.
Заяви про необхідність створення умов для повернення українців звучали й раніше, але цього разу Гетманцев сформулював їх конкретніше. Водночас це не означає, що з’явився реальний план. Йдеться про повторення тези: якщо в країні не буде роботи, житла й базових сервісів, більшість людей не повернеться. Однак навіть за наявності таких умов, ніхто не може гарантувати повернення — рішення залишиться індивідуальним. Саме тому можливості держави обмежуються рамками загальної внутрішньої стабільності, а не окремими ініціативами.
