Проблема політичних прав українців, які залишили країну під час війни і не повернулися, виходить за межі суто юридичної площини. Йдеться про ризик втрати цілого прошарку громадян, які, попри збережене громадянство, можуть опинитися поза межами політичного життя держави. Питання стало предметом публічного обговорення після заяви народного депутата Олега Дунди. У його поясненнях підкреслюється, що згідно з чинним законодавством, перебування за кордоном понад шість місяців веде до втрати права бути обраним. Це положення стосується політичних прав, які забезпечують можливість участі у представницькій системі влади. Такий підхід, розповідає ІА “ФАКТ”, формує новий контекст для української діаспори, яка після 2022 року зросла до мільйонів людей.
Аргументи депутата і соціальні тенденції
У роз’ясненні народного депутата наголошено на глибшій проблемі, ніж формальна заборона балотування. Йдеться про асиміляційні процеси. На думку Дунди, українці, які довго живуть за кордоном, починають випадати з українського інформаційного простору, поступово втрачаючи чутливість до проблем держави. Якщо українець виїхав у 2022 році і з того часу не повертався, то його образ України залишається в замороженому стані — країною початку повномасштабної війни. Тим часом суспільство всередині країни змінюється, проходить крізь фронтові та тилові виклики, адаптується до нових реалій. Це створює все більший розрив між досвідом тих, хто залишився, і тих, хто виїхав.
Дунда зазначив, що масовий виїзд українців під час війни міг би стати ресурсом для впливу на політичні еліти європейських країн. Проте, за його словами, цього впливу майже не видно. Більшість українців у нових країнах зосереджені на побутових питаннях і не беруть активної участі у протестах чи політичних ініціативах.
Він пояснює це тим, що люди прагнуть залишитися в Європі, а отже уникають кроків, які могли б поставити під загрозу їхній статус. Як наслідок, відбувається процес переорієнтації інтересів: замість участі у житті України вони все більше інтегруються в місцеві громади — французькі, польські, угорські. У такому випадку, як вважає депутат, людина стає вже не українським громадянином у політичному сенсі, а представником іншої національної спільноти з українським походженням.
Особливо показовою є динаміка настроїв серед українців у Польщі. За даними соціологів, у перший рік після початку війни значна частина біженців планувала повернутися додому. Однак кожного наступного року відсоток тих, хто готовий повернутися, зменшується. Дунда підкреслив, що тенденція має сталий характер і свідчить про поступове вкорінення українців за кордоном.
Це підтверджується й прогнозами міграційних відомств: у 2025–2026 роках очікується виїзд ще близько 400 тисяч людей, і приблизно 70% із них не повернуться в Україну. Навіть після закінчення війни країна може зіткнутися з новою хвилею відтоку, що поставить під питання кадровий ресурс для відбудови й змусить державу шукати додаткову робочу силу за кордоном.
Перспективи для держави
Озвучені цифри і спостереження свідчать про стратегічну загрозу — втрату політичного представництва частини українців, які залишаються громадянами, але віддаляються від процесів всередині країни. Юридична норма про обмеження права бути обраним після тривалого перебування за кордоном стає не лише процедурною умовою, а й сигналом того, що політична інтеграція діаспори з часом може послабитися.
Умови воєнного часу роблять це питання ще більш гострим, адже мільйони людей вимушено виїхали, і багато хто з них залишається за кордоном із сім’ями. Для держави постає виклик — як зберегти їхнє залучення до політичного життя, водночас забезпечуючи чесність і актуальність представництва.
Таким чином, дискусія, започаткована заявою Олега Дунди, виходить за межі юридичних формулювань. Вона стосується майбутнього політичного тіла української нації і питання, чи зможе воно охопити тих, хто вже тривалий час мешкає за кордоном. У найближчі роки від рішень влади залежатиме, чи вдасться уникнути утворення глибокої прірви між Україною та її громадянами, які стали частиною інших суспільств.
