Українська телеведуча, видавчиня та дизайнерка Поліна Неня через повномасштабне вторгнення була змушена задля безпеки виїхати разом із трьома дітьми до Іспанії та розпочати там нове життя. Попри те, що адаптація пройшла досить легко, журналістка надіється все ж повернутися в Україну.
В ексклюзивному інтерв’ю OBOZ.UA фешн-експертка пояснила, чому країною тимчасового захисту обрала саме Іспанію, розповіла, яку суму витрачає щомісяця на базові потреби своєї родини та що говорять іспанці про війну в Україні. Жінка також поділилась незвичайним фактом в іспанській системі освіті, за що учнів можуть усунути від уроків та які продукти харчування школярам дають хіба що на свята.
– Поліно, чому країною тимчасового захисту ви обрали саме Іспанію?
– Ще з першого дня повномасштабного вторгнення Росії я прийняла рішення залишатися в Києві. Ми з дітьми спускалися в підземний паркінг, який використовували як бомбосховище. Там же збиралися і наші сусіди, які обговорювали багато різноманітної інформації. Вже на п’ятий день у моєї доньки почалися панічні атаки, вона навіть відмовлялася виходити з ванної кімнати!
На шостий день великої війни мені довелося кардинально змінити рішення. У мене друга вища освіта – це державне управління, одним із предметів в Інституті при президенті України була геополітика. Саме через те, що я добре її вивчала, розуміла, що залишаю свою країну тільки в інтересах моїх дітей. Наймолодшій дитині, донечці, на той момент було п’ять з половиною років. Я не могла ризикувати станом її здоров’я. Якщо б я обирала себе, своє життя, то по сьогоднішній день залишалася у столиці.
Спочатку евакуаційним потягом ми дісталися Будапешта (Угорщина), потім місяць прожили у Німеччині в надії повернутися додому. Це були “крейзі” часи: постійно на телефоні, цікавишся, чи у всіх все нормально, хто виїхав, хто не виїхав, яке рішення прийняв, яку країну обрали тощо. Я ж обрала Мадрид передусім з погляду безпеки, бо це найбезпечніше місто, попри те, що столиця.
Крім того, Іспанія – країна Європи, де 84 роки не було війни. Тобто вже три покоління людей, на відміну від нас, не знають, що таке війна! Вона має кордон лише з двома країнами – це Португалія і Франція. Португалія не становить жодної загрози для Іспанії. З Францією, в принципі, налагоджено всі економічні та інші відносини, тому теж ситуація більш-менш стабільна.
Також Мадрид – це сейсмічно безпечне місто, поруч немає моря, але це не мінус, як багато хто вважає поверхнево. І звичайно, для мене дуже важливим було культурне життя столиці Іспанії – музеї, цікава історія, різноманітні події.
– А що кажуть про війну в Україні місцеві? Машу Єфросиніну, наприклад, таксист в Іспанії запитав, чи вона ще таки триває.
– Я вже трохи більше розумію іспанський менталітет. Це питання насправді було поставлено дуже делікатно, бо тут не прийнято підіймати політичні теми з незнайомцями. Я впевнена що таксист точно знав, що війна триває, але не був впевнений, як на цю тему може відреагувати Маша.
Іспанці слухають радіо (наприклад, я це роблю в машині, щоб практикувати мову), по якому постійно йдуть новини про те, що відбувається в Україні. І по телебаченню також. Особливо тут всі обговорювали ситуацію, коли Володимир Зеленський зустрічався в Овальному кабінеті з Дональдом Трампом. Це була неприємна гучна сенсація! Іспанці були впевнені, що після перемоги Трампа на президентських виборах війна закінчиться! Але зрозумійте, як я вже казала, ці люди в третьому поколінні не знають, що таке війна. Наші бабусі, батьки, ми і наші діти – пережили це, на жаль, а людина, яка не переживала нічого подібного, не може зрозуміти глибину проблеми. При цьому особисто я не зустріла жодної людини, яка б не підтримувала чи не була б на боці України – у будь-яких компаніях, ситуаціях, навіть на дитячих днях народження.
У них були свої проблеми – диктатор Франсіско Франко (політичний діяч, керівник країни у 1939-1975 роках. – Ред.), при якому жінки не могли голосувати і мати гроші на своїх банківських рахунках – таким був їхній масштаб проблем, розумієте? Тому 8 березня для іспанок дуже важливо вийти на маніфест на підтримку свободи жінок. Для нас це трохи дикість, тому що ми, в принципі, нормально почуваємось, ми хочемо квіти, подарунки. Тобто це все про різницю менталітетів і досвід життя, який ми всі проживаємо по-різному.
В Іспанії багато благодійних фондів, які різними шляхами нагадують про ситуацію в Україні. Я теж постійно розповідаю про нашу реальність і допомагаю. Один із “мʼяких способів” – це те, що я влаштовую маркети модних брендів в Іспанії для того, щоб наші модні бренди і малий бізнес могли заявити про себе і таким чином допомогти українській економіці.
– Враховуючи той факт, що в Україні ви фешн-експертка, не можу не запитати про моду в Іспанії. В інтерв’ю нашому виданню дизайнерка Дарія Донець, яка проживає у Лісабоні, висловила думку, що, наприклад, у Португалії моди як такої немає. Які загалом жінки в Іспанії? Чи доглядають за собою? Яка різниця у ставленні до жінок?
– Багато людей вважають, що жінки з великими сідницями – це справжні іспанки, але це не так. Я вже їх добре розрізняю: класичні іспанки невисокого зросту, середній зріст чоловіків – один метр сімдесят сантиметрів. Іспанки мають дуже гарний відтінок шкіри, з засмагою, темне волосся і карі очі. В них практично завжди тоненькі руки, гострі плечі, дуже гарні стрункі фігури. Не бачила, щоб у них була зайва вага, при тому, що вони їдять хліб і, як і ми, люблять сало.
Іспанки поділяються на так звані класи. Є такі більш аристократичні жінки, які прекрасно за собою доглядають, але вони мають інший вигляд, ніж ми. Стриманий, класичний і елегантний стиль. У нас була інша ситуація через те, що в Радянському Союзі всіх робили сірими, однаковими і одягали в одну й ту саму робу. Через це нам, навпаки, завжди хочеться мати яскравий вигляд, щоб усі нас бачили! Нашу, українську, жінку я завжди побачу на вулиці за десять кілометрів (усміхається).
– Чи легко записатися на прийом до лікаря? Як загалом із медициною в Іспанії?
– У нас нещодавно була розмова з моєю подружкою, яка живе у Великій Британії, а до цього жила в Іспанії, то вона розповідала, яка колосальна різниця між цими країнами в плані медицини. Тут дуже класно працює система страхування, мінімальна оплата на одну людину – від 70 євро (3160 гривень) на місяць. Коли оформлюєш страхування, то маєш або свого страхового агента, або ж свою страхову компанію, і звертаєшся до будь-якого лікаря, все дуже швидко призначається. Багато людей зробили операції майже безкоштовно за рахунок страховки.
Я цієї страховки не маю, але планую оформити на себе, маму і дітей. Наразі лікуємося за рахунок державної медицини. Якщо виникла ситуація, коли потрібна термінова допомога, то їдеш у лікарню швидкої допомоги. Там є віконце інформації, де розповідаєш, що болить, працівниця все записує і просить зачекати. І ось тут мене трохи дратує, що люди обурюються, що їм потрібно зачекати. Але ж це безкоштовна медицина і це вам треба! Якщо ти помираєш, то лікарі, звичайно, нададуть швидку допомогу, але якщо ти можеш сидіти, якщо вони бачать, що ти можеш почекати, то сидиш і чекаєш.
Коли підходить черга, то викликають до терапевта, спочатку розмовляєш з ним, потім він відправляє вже до потрібного лікаря, і в процесі надають необхідну допомогу.
В Іспанії проблематично купити ліки без рецепта, але українці вирішують це, замовляючи їх у лікарів в Україні. Коли хтось їде до нас у гості, моя мама завжди дає завдання привезти якісь ліки. Але якщо маєш рецепт від лікаря, то купуєш усе дуже дешево. Умовно якщо ліки коштують, наприклад, 10-15 євро (450-675 гривень), то за рецептом від лікаря можна придбати їх всього за євро-півтора (45-67 гривень), максимум два євро (90 гривень).
Я вважаю, це теж суттєва допомога, яку багато українців просто не цінують. Тому я хочу підкреслити, що якщо вже надають допомогу, навіть якщо нам не подобається її розмір, то не можна не бути вдячними хоча б за те, що дали таку можливість. Українці приїхали і одразу ж отримали ті блага, про які інші емігранти вісім-десять років не можуть навіть мріяти.
– Скільки взагалі коштів потрібно на місяць, щоб задовольнити базові потреби?
– Іспанія ніколи не надавала фінансової допомоги, як, наприклад, Швейцарія, Німеччина чи Польща. Була разова фінансова допомога, невелика сума, і на цьому все. Тобто те, що запропонувала в межах допомоги Іспанія, – це безкоштовний доступ до освіти, медичне обслуговування і дозвіл на роботу.
Зараз економічно складно навіть іспанцям, тому що найважче – це оренда житла, навіть не через кошти, а через документи. Я – соло-мадре (мати-одиначка), яка виховує трьох дітей, тобто багатодітна сім’я, і я є потенційним “окупас” – найбільшим жахом для власників нерухомості в Іспанії. Тому що якщо я вже заселилася в квартиру з неповнолітніми дітьми, то вигнати нас з неї просто неможливо. Існують групи захвату, які допомагають виселити таких “окупасів”, то в нашому випадку це практично нереально, тому що ніхто не буде ображати дітей або жінку. Оренда квартири в Мадриді починається від тисячі євро (45 000 гривень), зняти кімнату – близько 500-700 євро (22 500-31 500 гривень).
На мінімальний пакет продуктів на мою родину, в якому обов’язково є м’ясо, макарони, овочі та фрукти, витрачаю десь 70 євро (3155 гривень). І такі покупки, маючи двох підлітків, які постійно заглядають у холодильник, потрібно робити тричі на тиждень.
Додатково гуртки – танці та футбол, який тут триместрами і коштує за цей період 350 євро (15 770 гривень) на одну дитину. Вартість танців для доньки становить 50 євро (2250 гривень) на місяць. Ще Мадрид посідає перше місце в Європі за зручністю розв’язки громадського транспорту, до того ж, напевно, однієї з найдешевших. Тобто щомісяця я оплачую кожному з дітей транспортну картку на суму дев’ять євро (405 гривень), для дорослих ціна становить 25 євро (1125 гривень). Це для мене основні витрати. Також витрачаю кошти на бензин, бо іноді зручніше на машині поїхати в робочих справах. Звісно, машину часом потрібно обслуговувати на станції технічного обслуговування. Щодо одягу, то в Іспанії все коштує реально копійки, іноді думаєш: з’їсти салат за двадцять євро (900 гривень) чи купити собі нові туфлі в Zara? Та ні, звісно, я куплю нові туфлі (усміхається).
Але наш рівень життя в Іспанії кардинально змінився. Тобто ті умови, в яких ми жили в Києві, коли була велика квартира на Печерську, коли було дуже багато речей, які там і залишилися… Сюди ми приїхали з однією валізою. Та діти ростуть, їм потрібні кросівки, курточки, кофти, звісно, їм хочеться мати нормальний вигляд. І звичайно, що в голові все дуже змінилося, принаймні в моїй родині.
Раніше мої діти думали, що треба мати тільки останній iPhone, як і багато дітей в Україні, але для іспанців – це нонсенс, щоб у дитини був iPhone. Взагалі до 13 років дітям не купують телефони, а вже після 12-13 років – найдешевші, тільки для того, щоб можна було з ними зв’язатися. Коли мої діти прийшли в школу, а в них iPhone, модні кросівки і так далі, багатьом іспанцям це було незрозумілим. Та й досі не дуже зрозуміло насправді, в якому прекрасному житті і на якому рівні ми жили, можливо, в багатьох питаннях, навіть кращому, ніж в Іспанії. Тому що у нас були можливості розвитку, перспективи заробляти гроші, дозволяти собі подорожі, оренду класних квартир, купівлю машин.
Є українці, які реально можуть собі багато дозволити, й іспанці бачать це, особливо автомобілі. Звичайно, вони не розуміють, чому вони допомагають країні, люди з якої їздять на машинах, про які вони навіть мріяти не можуть. І оце трохи створює емоційний дисбаланс для суспільства Європи загалом, щоб надавати підтримку і допомогу.
– Як ви адаптувалися в новій країні? Якою мовою здебільшого спілкуються ваші діти? Наприклад, доньці моєї однокласниці, що проживають у США, самотньо через мовний бар’єр.
– Коли ми приїхали, то могли обрати напівприватну школу, де вивчають дві мови – англійську та іспанську. Тобто якщо б ми поїхали, наприклад, у Німеччину, Італію чи Францію, мені б довелося додатково сплачувати за англійську мову, бо мої діти, особливо старші, вже мали гарний рівень англійської. Тому те, що вони пішли саме до цієї школи, дуже допомогло їм адаптуватися, тому що вчителі знали англійську мову і допомагали їм вивчати вже іспанську.
Пройшло вже три роки, і це насправді дуже цікавий період. Є таке поняття, як трирічна криза еміграції: коли ти вже і не там, але ще й не тут. Тобто ніби вже адаптувався, ніби розумієш, як працює метро і як придбати там картку. Або якісь елементарні речі, які в перші місяці просто “вбивали”, особливо коли не знаєш мови.
Зараз набагато легше, мої діти прекрасно говорять іспанською, я теж нормально розмовляю, намагаюся вивчати та практикувати нову мову. Для цього важливо бути в оточенні, яке спілкується іспанською мовою, тому що вдома, наприклад, я розмовляю російською та українською, бо моя мама родом із Луганської області. Але всю комунікацію в робочих питаннях веду лише українською мовою.
Коли я спілкуюся зі своїми друзями, які проживають у різних країнах, ми аналізуємо, порівнюємо ціни, якість продуктів, якість води, то Іспанія в цьому сенсі, звичайно, дуже класна! Хай це не виглядає рекламою Іспанії, просто хочу донести, що я також тут рекламую нашу прекрасну Україну. Бо я така людина – намагаюся помічати і звертати увагу саме на хороше (усміхається).
Я довго думала, чим зайнятися тут, як реалізовувати себе вже в секторі іспанського бізнесу, тому обрала сектор нерухомості. Працюю вже понад пів року. Починала з агентства, а тепер працюю сама на себе як персонал-шопер, тобто асистентка з підбору житла (купівля, оренда) в Іспанії, особливо в Мадриді.
Так от, мені дуже приємно, що тепер власники квартир – наприклад, я стикалася вже декілька разів з такою ситуацією – для оренди віддавали перевагу родинам з України. Бо за три роки практично всі українці влаштувалися на роботу, вивчили іспанську і, можна сказати, стали абсолютно поважними членами цього суспільства. Для мене дуже важливо транслювати, що кожна жінка, кожен чоловік, кожна дитина з українським паспортом є обличчям нашої країни за кордоном. І те, як ми поводимось, як реагуємо в різних ситуаціях – це те, як сприймають нашу Україну. Просто в пам’яті іспанця закарбується, що ця людина з України і вона була приємна, і коли виникне питання, наприклад, придбати машину швидкої допомоги, то в його голові буде вже асоціативний ряд, при якому йому захочеться допомогти Україні. Тому я постійно наголошую на цьому, хоча мені теж складно виживати з мамою, з трьома дітьми, собакою, але ми можемо допомогти, починаючи з того, щоб складати у світі класну репутацію нашої країни і наших людей.
Чим нас ще підкорила Іспанія, так це тим, що це дуже родинно орієнтована країна. Тобто тут багато всього зроблено такого, щоб спонукати людей створювати родини, народжувати дітей. І сімейні традиції тут дуже міцні, тому що коріння католицьке, а релігія теж спонукає зберігати родини. Хоча зараз є і багато розлучень. Для мене це особистий біль, бо іспанські жінки дуже захищені на законодавчому рівні, взагалі родини забезпечені інформацією, як правильно розлучитися. Тут практично немає таких ситуацій, як у нас, щодо поділу дітей, аліментів і так далі.
Це дуже елементарно, здавалося б, чому так не зробити в нашій країні? Коли чоловік або дружина не сплачують аліменти три місяці, ті, що законодавчо підтверджені, то просто за три місяці автоматично позбавляються батьківських прав. А ще спочатку батькам потрібно вирішити питання, як поділити дітей, хто з ким буде жити, хто кому скільки платить, і тільки після цього можна подавати документи на розлучення. В цьому сенсі дуже правильно працює законодавство, я б дуже хотіла, щоб воно так працювало в Україні теж.
– Давайте поговоримо більше про шкільну освіту. У Португалії на початку навчального року школи видають батькам багато паперів, які потрібно заповнити. Одним із важливих пунктів є питання, хто може забирати дитину після уроків. Чи діють такі правила в Іспанії? Чи заповнювали ви якісь документи, коли влаштовували дітей на навчання?
– Так, звичайно. Я теж заповнювала багато паперів, де мене запитували, хто може забирати дітей зі школи. Раніше в моїй родині це могла робити тільки я, але цього року моєму найстаршому сину виповнилося вже 16 років, у школі його добре знають, тому він може забирати молодших брата та сестру.
До 13 років учнів дуже контролюють. Коли закінчуються уроки, обов’язково стоїть представник школи або вчитель, які безпосередньо передають дитину в руки батькам. Мені дуже подобається така система безпеки.
– Як в Іспанії проходить перший день навчального року? Мабуть, як і в інших країнах Європи, немає свята першого дзвоника?
– У нашій школі немає свята першого дзвоника, але в перший день навчального року грає музика, дуже святковий настрій, батьки проводжають своїх дітей. Музика грає також кожної п’ятниці, коли батьки забирають дітей, та на інші свята. Також у нашій школі є свято останнього дзвоника. Це грандіозний концерт, де кожен клас готує свій виступ. Для мене ці концерти – просто неймовірна насолода!
– Коли у школярів канікули?
– В іспанських школах набагато менше канікул, ніж, наприклад, у французьких. Коли у Франції в середу вихідний, а потім одні канікули, тоді вже інші, в Іспанії їх тільки три види: різдвяні, великодні й літні. Система дитячої освіти тут створена таким чином, щоб допомагати батькам працювати і не відволікатися. Тому що дуже багато іспанців мають зазвичай двох-трьох дітей, і, звичайно, коли часто канікули, працювати в нормальному режимі практично нереально. Наприклад, у нас графік такий, що о пів на дев’яту ранку я відводжу дітей до школи і забираю їх тільки о п’ятій. Це дуже зручно.
– Яка система оцінювання в іспанських школах?
– В іспанській школі система оцінювання від одного до десяти балів. Для Іспанії, наприклад, абсолютно нормально, коли дитина залишається на другий рік або навіть двічі за весь період навчання. Іспанці вважають найважливішими предметами іспанську мову та математику, і це склало великі труднощі для моїх дітей. Тому що вони вже дуже легко говорять іспанською, але самі розумієте, що таке граматика, і надолужити ту, яка була з першого по десятий клас, дуже складно. Та в мого старшого сина були труднощі з математикою, тому що викладання предмета відрізняється від того, як його навчають в українській школі, як вирішують завдання, формули.
При цьому сини досі продовжують навчатися онлайн у Ліцеї міжнародних відносин, що на Печерську. Вважаю, це було правильне рішення з мого боку. Пригадую, коли ми перебували в бомбосховищах, вчителі включалися, проводили заняття, не у всіх виходило бути присутніми на уроках, але я знаю, яка це була колосальна праця! Наскільки насправді важливо для наших дітей, що вони продовжують вивчати українську програму: українську історію, українську мову, українську літературу (особливо ці три предмети) – як і те, що вчителі і зараз по суботах виходять в ефіри, намагаються давати завдання, пишуть тести. Я хочу висловити їм велику подяку, вони реально гордість нашої країни!
– Чи є дрескод у школах?
– Якщо це державна школа, то учні не мають шкільної форми, у приватній уніформа є обов’язковою. На рік набір на одну дитину коштує десь 400 євро (18 000 гривень), але мої діти вже третій рік в одній і тій самій уніформі ходять, тому що спочатку була на виріст, а зараз вона якраз нормальна. Там два види уніформи: спортивна, коли є заняття спортом, в інші ж дні – це джемпери, футболки, спідниці або штани.
– Хто забезпечує школярів зошитами та підручниками?
– Це, мабуть, найбільша витрата – десь 700 євро (31 500 гривень) на рік, але хто приїхав раніше (ми приїхали вже в квітні), ще могли отримати зошити та підручники безкоштовно. Їхню вартість школам оплачувала адміністрація міста.
– Чи дотримуються в шкільних їдальнях збалансованого харчування?
– Це дуже класне питання. Якщо послухати трьох моїх дітей, то можна почути три різні думки. Наприклад, середній син у перші дні казав, що їжа просто огидна, має жахливий запах, її неможливо їсти. У той же час донька розповідала: “У нас були ТАКІ боби, ТАКА рибка! Їжа дуже смачна!” Старшому сину все подобається, головне, щоб взагалі годували (сміється).
У шкільній їдальні намагаються робити харчування збалансованим, тобто завжди є фрукти, овочі, м’ясо, риба і різні місцеві страви. Наприклад, на свята школярам дають чурос – це такий іспанський десерт, або навіть хамон.
Проблема ще в тому, що мій син, як і я, не міг їсти рибу, намагалася пояснити це працівникам школи, мовляв, чому не можна зрозуміти його. Але ні, у них так затверджено, і школярі повинні їсти все. І ви знаєте, через певний час він і справді почав їсти все. Тобто не треба агресивно намагатися змінити шкільне меню, над яким працювали у міністерстві, слід також проявити повагу.
Але, звісно, якщо у вашої дитини алергія, потрібно заповнити спеціальну форму для того, щоб вам розробили окреме меню. Ви також маєте принести документ від лікаря, і приготують все, що рекомендує ваш педіатр.
– Як іспанських школах ставляться до прогулів?
– Дуже погано. Звичайно, якщо це не стосується здоров’я дитини, але так, щоб просто прогулювати школу, такого нема. Якось мій син приніс маленький швейцарський ніж до школи, а це заборонено. І його покарали – тиждень не допускали до відвідування школи. Коли я обговорювала цю ситуацію з моїми подружками, то жартувала, що тепер він постійно носитиме той ніж, аби тільки не ходити в школу (сміється). Насправді в Іспанії таке покарання має абсолютно інше значення, бо означає, що ти не гідний відвідувати школу цілий тиждень.
– Оглядаючись назад, з якими проблемами найбільше довелося зіткнутися в іншій країні за останні три роки?
– Найперше – це спілкування. Навіть не спілкування, а розуміння. Зрозуміти інший менталітет, вивчити мову, адаптуватися. Це дуже складно. Наприклад, мої діти, як і багато інших, спочатку дуже плакали, особливо середній син просив навчатися тільки онлайн в українській школі, але я розуміла, що наше майбутнє залежало від мене. Тож я пояснювала, що мені також дуже складно, але все одно ми будемо йти до іспанської школи і працюватимемо.
У результаті саме середній син адаптувався найкраще. У нього дуже багато друзів, він почуває себе тут прекрасно. Але цей період треба було пережити. Я не кажу, що змушувала дітей йти до іспанської школи, просто є обставини, є ситуації, коли треба підлаштовуватися. У багатьох речах ми підлаштувалися. Ми з повагою поставилися до всіх правил, до того, що нам надавали і як це можна було б використати. В принципі, я думаю, що отримали непоганий результат. Коли вже вивчиш нову мову, то це, мабуть, понад 50 відсотків твого самопочуття в іншій країні. Це дуже складно, коли елементарні речі не можеш пояснити. Слава Богу, зараз є гаджети, можна в чаті GPT або в Google-перекладачі моментально зробити переклад. Сьогодні ще прочитала новину, що цьогоріч вийдуть навушники, які перекладатимуть усе, що ти чуєш. Це круто, звичайно! Тому проблем стає все менше.
А ще, щоб трохи відволіктися від серйозних речей, ми з друзями обговорювали наш вигляд і те, як у 40 років виглядали наші батьки. Не можна стверджувати, що нові технології настільки погано впливають на нас, тому що люди справді почали мати кращий вигляд, краще здоров’я, довше жити. Напевно, скоро точно винайдуть щось таке, від чого ми будемо жити ще довше, але потім я зупиняюся і кажу: “Ні, поки Путін не помре, не можна, щоб вигадали такі таблетки”.
– На завершення нашої розмови – які поради ви дали б, щоб правильно організовувати свій час? В Instagram складається враження, що ви завжди все встигаєте – там побігли на зустріч, там організували маркет українських брендів. Окрім цього, продовжуєте бути видавчинею онлайн-видання BESTIN.UA.
– Це просто хибна думка. Насправді ми всього не показуємо, і складно зрозуміти реальну картинку нашого життя. Мені це дуже непросто. Я дуже мрію відпочити, мрію поїхати в Київ, але все не так легко.
Коли іспанки мене запитують, чому українки мають такий класний вигляд, я відповідаю, що ми живемо в такому стресі, що просто не маємо права виглядати по-іншому. Як казала Коко Шанель: “Чим гірші у вас справи, тим кращий вигляд ви повинні мати”. Тому я намагаюся дотримуватись її слів, а враховуючи ситуацію, що я є прикладом і опорою для своїх трьох дітей, то просто не маю можливості здатися. Але я це роблю не тільки для них, а й для себе, тому що для мене теж важливо робити багато речей, і моя робота мене дійсно надихає.
Іноді у всіх бувають суперскладні ситуації, коли просто вже опустилися руки, ти не можеш піднятися та зібратися, але якийсь несподіваний дзвінок із проханням терміново щось зробити все перевертає з ніг на голову. Ти ніби ожив, починаєш робити – і життя продовжується. Тобто все ж таки головне – це продовжувати йти, навіть маленькими кроками. Адже якщо ти йдеш, обов’язково отримаєш те, чого прагнеш. Головне – нам самим не розірватися між собою і не думати, що комусь більше пощастило, а комусь менше. Важливо те, скільки саме ти сьогодні зробив. І хвалити себе навіть за маленьку справу.